Дiденко Вjлодимир Петрович, коротко про себе

Народився я 18 лютого 1929 року в селищі Кача (нині околиця м. Севастополя). В той час селище називалось Олександро-Михайлівське – на честь князя Олександра Михайловича, брата царя Миколи 11. Князь купив ці землі на річці Кача і в 1910 році заснував тут училище військових льотчиків. За радянських часів це училище дістало назву” Качинське 1-ше Вище Училище Льотчиків ім. М’ясникова”.

З 1927 року в цьому училищі служив мій батько, капітан Діденко Петро Васильович, уродженець містечка Іваниця, Прилуцького повіту, Полтавської губернії.
В 1933 році, за листом „доброзичливця” з Іваниці, батька позбавили військового звання і звільнили з рядів РСЧ (Робітничо-селянської Червоної Армії). В червні 1933 року наша сім*я переїхала на постійне місце проживання в с.Іваницю.

В 1937 році я пішов у перший клас початкової школи, яка знаходилась „на Кутивцях” Так звана Климівська школа. В школі того часу було три класні кімнати і працювала вона в дві зміни. (Третій клас навчався в другій зміні) Цього ж року моя сестра Діденко Катерина Петрівна закінчила десятий клас Іваницької середньої школи, а батько працював вчителем військової та фізичної підготовки в цій школі.

В 1941 році здійснилась моя мрія: я закінчив чотири класи, і батько відніс мої документив Іваницьку середню школу. Називалась вона тоді „Центральна”, а її директором був Божко. Тепер я встигав прибігати додому навіть на малій перерві.

Та „не довго музика грала”! Першого вересня (понеділок-тяжкий день) 1941 року пройшов в організаційних клопотах. Далі ми провчились тиждень. З якого мені запам’яталась фраза „Maus,maus kom her aus” з уроку німецької мови, що вела Зінаїда Юріївна Романовська.(прозвана старшокласниками „Зінгуляр”). Наступного тижня (в понеділок 8 вересня) уроків уже не було. Всіх учнів зібрали в одну найбільшу класну кімнату і сповістили нам, що в школі найближчим часом буде розташований госпіталь, а коли будуть відновлені навчання буде оголошено додатково. Госпіталь організувати не вдалось. Бо вже 14 вересня Іваниця піддалась бомбардуванню, а 16 вересня ,після короткочасного бою та артилерійського обстрілу, в Іваницю вступили німецькі війська. Настав час німецької окупації, котрий розтягнувся аж до середини вересня 1943 року. В 1941-42 навчальному році школи не працювали. В 1942-43 була спроба відкрити початкові (4 класи) школи, але повного контингенту учнів набрати не вдалось. І школи працювали „через пень-колоду.” Отож, „оголошення” про початок навчання прозвучало аж через два роки, першого листопада 1943 року. Та й зібрались ми вже не в приміщенні „центральної”, а в приміщенні школи „на вигоні” (Центральну школу, відступаючи, спалили німці.) І набралось нас: два п’ятих та по одному 6,7,8,9 і 10 класу. З десятого та з дев*ятого класів через якийсь проміжок часу хлопців забрали на фронт, де вони майже всі і загинули. Правда через рік з фронту повернувся без ноги Сльозка Володимир. Котрий, шкутильгаючи на протезі із Замістя на Вигін зумів закінчити 10 класів. А згодом і лісотехнічний інститут в Києві.

Запам’ятались умови в яких ми навчались. В класних кімнатах холодно. Чорнило в чорнильницях замерзає. Сидимо в верхньому одязі. Дівчатам дозволено сидіти в хустках. Хлопцям теж можна... в хустках, але не в шапках. До цього часу не знаходжу пояснення цьому „правилу.” Школі виділили дрова, але привезти немає чим. Поступає розпорядження дирекції: всім учням прийти до школи з санчатами. Наступного дня вся школа вирушає в ліс. Кожний клас везе дрова для себе. Зошитів немає. Пишемо між рядками книжок і газет. Наочних приладів немає. З хімії наочний елемент – вода, крейда і сіль. З військової підготовки - завдання: виготовити кожному учню макет рушниці в домашніх умовах. (Для вправ з рушницею)

В школі перед відступом німців розташовувався їхній госпіталь. Перед школою З десяток березових хрестів – могили померлих німецьких солдат. Поряд з вікном класу яма від старого погреба. В ямі бiлі ампутовані людські кінцівки.

Вчителям з нами було тяжко. Всі ми переростки. (Я закінчив школу коли мені вже йшов двадцять перший рік). Роки окупації пройшли в тяжкій праці. в с.г. „Громаді” що привело до огрубіння дитячих душ і часом до не адекватної поведінки дітей.

Під час перерви з усіх щілин дощатого туалету валить дим, як з потяга. Окремі „герої” курять в класі, відкривши дверцята пічки. Учні не гребують брутальною лайкою. Мій однокласник з Ковтунівки, був відрахований з сьомого класу за грубу відповідь директору школи.

І як промінь ясного сонечка із-за хмар – спогад про вчительку російської мови та літератури ЛЮБУ ІВАНІВНУ ПІНЧУК.. Не буду розповідати що це за людина, лише скажу: ЦЕ БУЛА ВЧИТЕЛЬКА ВІД БОГА!

Закарбувались у пам*яті прізвища і інших учителів, це учитель фізики Романенко Олексій Михайлович, вчителька хімії Пічкуренко Анастасія Михайлівна, вчителька української мови (невістка Легуши) Ніна Андріївна, Воєнрук Мотуренко Михайло Якович. Згодом він пішов на фронт, де і загинув. А його змінив Міщенко Іван Іванович. Історію викладала моя сестра Діденко Катерина Петрівна. Географію викладав Панас Григорович Темносагатий, який щойно демобілізувався з армії.

З цим учителем у нас стався курйозний випадок. Ми, учні котрі проживали в центрі села, (так звані центровські) постійно „ошивались” під стінами РБК (Районний Будинок Культури, який, нажаль згорів) В той час в ньому художнім керівником працював Олефіренко Олександр Іванович. Який нас і залучив до участі в гуртку струнних музичних інструментів. В гуртку учасниками були люди різного віку, в тому числі і ми школярі: Хоменко Павло Семенович, його сестра Марія Семенівна, Горбань Михайло Васильович, Олексенко Іван Прохорович, Сльозка Микола Йосипович, Проценко Олександра Миколаївна і я, Діденко Володимир Петрович.

В той же час, у школі, Панас Григорович організував учнівський хор. І коли постало питання про колектив, який поїде на Обласну Олімпіаду, було вирішено об*єднати ці групи в єдиний колектив і послати його на Олімпіаду. Керівником було призначено Панаса Григоровича Темносагатого.

І ось настав день від*їзду. В кузові вантажної машини нас привезли в Прилуки. Увечері ми сіли в пристосовані для перевезення людей вантажні вагони і поїзд рушив до Чернігова. Десь о півночі ми прибули до Ніжина. В вагон зайшли контролери і між ними і старшим групи Панасом Григоровичем почались якісь вияснення стосунків. Панасу Григоровичу запропонували пройти до приміщення вокзалу, а в цей час поїзд рушив і ми поїхали без „старшого” до Чернігова. В Чернігові нас зустріли, спитали хто у нас керівник. Ми сказали: Темносагатий Панас Григорович. – „Готуйтесь, за пів години ваш виступ”. Я взяв на себе обов*язки диригента. Виступ удався. Після виступу до мене підійшов якийсь чоловік (згодом ми зрозуміли, що це був кореспондент обласної газети) і спитав у якому класі я вчусь. Я відповів що закінчив 8 класів.

Далі нам сповістили, що ми вільні і можемо їхати додому. Змучені нічною поїздкою, хвилюванням перед виступом, голодні, без копійки в кишенях, без нашого керівника ми поплентались на вокзал. І,О радість! Назустріч нам біжить Панас Григорович.

-Як? Що? -Усе гаразд, Панасе Григоровичу. В Прилуки приїхали пізно ввечері. Треба чекати до ранку на вантажівку. Розташувались в привокзальному скверику. Поснули, як косарі після косовиці. На ранок мали результат: у Колі Сльозки вкрали домру. А у Наді Юно (в заміжжі Горбань Надія Іванівна) спідницю, яку їй позичила старша сестра для виступу.
А що ж не сподобалось залізничним контролерам? Як пізніше розповів сам Панас Григорович, він вирішив зекономити „ на чвьортку і огурец”і купив усім нам дитячі квитки. Як закінчилась справа з контролерами і якими вантажними поїздами він добирався до Чернігова мені не відомо.

А завершилась ця „епопея” статтею в „Чернігівській правді” приблизно такого змісту: „Особливо приємне враження склалось від виступу художнього колективу Іваницької Середньої школи. На сцені оркестр народних інструментів. Перед музикантами дбайливо розкладені ноти, За оркестром вишикувався хор. Диригент подає знак і лунає пісня про керівника Чернігівського підпілля М.М. Попудренка. Оркестр і хор звучать злагоджено. Керує цім колективом УЧЕНЬ 8 КЛАСУ ПАНАС ТЕМНОСАГАТИЙ.” За досягнутий успіх Іваницька СШ отримала Диплом. Років через 15 я приїжджав в Іваницю. Зустрічався з Панасом Григоровичем, на той час уже директором школи. Ми пригадали цей випадок і весело його коментували.

Влітку 1944 року мою сестру. Діденко Катерину Петрівну. Було направлено в західні області України, що на той час звільнялись від німецької окупації, викладачем історії в загальноосвітніх школах. Потрапила вона в м. Калуш Станіславської (тоді) області. В тяжкий повоєнний 1947 рік вся наша сім,я переїхала в це місто.Хату продали маслозаводу на дрова).

З того часу я тут безвиїзно і проживаю. В трудовій кар.єрі були спади (аж до роботи в шахті) і злети (інструктор райкому КПУ). Закінчив трудову діяльність в 55 років (список №2) Проміжними були і годинникарство. і вчителювання. (вчитель історії, конституції СРСРЮ та географії) в СШ№1 в м. Калуші.

Великих статків не придбав. (маю 3 кімнатну квартиру та пенсію в 1333 гривні). Натомість маю: сина та дочку, три внуки та три внучки, три правнуки та дві правнучки. Мої координати: м. Калуш Івано-Франківської обл. Усім колегам по вчительському цеху мої найщиріші вітання і побажання міцного здоров, я та успіхів. Щиро ВАШ В.П.ДІДЕНКО.